Формування колекції писанок 1880‑х – 1930‑х років у збірці Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України

Створення та діяльність музейних закладів є відповіддю на потреби суспільства зберігати культурні надбання свого народу, шанувати самобутність, традиції та історію, забезпечувати спадковість та зв’язок між поколіннями. Етнографічний музей є своєрідним осередком історії, що презентує здобутки народного досвіду, дає змогу осмислити сучасне через минуле, апелює до інтелектуальних та емоційних основ людини.

Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України є одним з найбагатших етнографічних музеїв України. В основі його збірки — музейні колекції різних музейних закладів, чільне місце яких посідають збірки Музею Наукового товариства імені Шевченка (НТШ).

Заснування Музею НТШ

Наукове товариство імені Тараса Шевченка (далі – НТШ або Товариство). було створено 23 грудня 1873 року у Львові як Літературне товариство імені Тараса Шевченка (назву змінено у 1892 році). Постання цієї наукової установи ознаменувало важливий етап у розвитку української науки і освіти в Галичині та загалом в Україні. Товариство стало єдиним об’єднанням українських учених на західних теренах України в цей період [1, с. 4].

У статуті Товариства було заявлено про потребу збирати наукові матеріали, пам’ятки старовини та зберігати їх у музеї [2]. Такий музей, спочатку під назвою Музей старинностей, засновано при НТШ в середині 1890‑х років. Першу згадку про Музей знаходимо у звіті про діяльність НТШ за 1895 рік [3, с. 417]. Саме у цьому році на засіданні Виділу НТШ було ухвалено рішення «…створити національний музей, де були б зібрані пам’ятки нашої минувшини та була б представлена точна наука розвою та зросту нашого народу» [4, с. 6]. Збирати пам’ятки для музею почали двома роками раніше. Тому в історіографії музейної справи датою заснування етнографічного музею іноді вказують 1893 р. [3, с. 417].

До створення Музею НТШ спонукали, з одного боку, розвиток музейництва в Великій Україні [5], з іншого — організація в Галичині низки польських музеїв. Появі Музею НТШ також передували етнографічні, промислові та сільськогосподарські виставки, які відбувалися у Львові (1877, 1885, 1887), Тернополі (1887) і Коломиї (1880), інших містах Галичини. Виставки викликали зацікавлення пам’ятками народної культури, їхнім вивченням та колекціонуванням.

Ініціатором заснування музею була Етнографічна комісія НТШ. Його створення стало одним із результатів зусиль української інтелігенції Галичини, спрямованих на розбудову в цьому краї мережі українських культурних установ [1, с. 4].

Значну роль у комплектуванні збірок відіграли голова НТШ Михайло Грушевський, голова Етнографічної комісії Іван Франко і довголітній секретар цієї комісії Володимир Гнатюк. Вони сприяли розповсюдженню запитальників — своєрідних анкет, опитувальних листів, за допомогою яких збирали етнографічні, історичні та мистецькі пам’ятки, фольклорні записи та інші наукові матеріали з метою збереження культурної спадщини українців.

З плином часу Музей НТШ став одним з найбільших українських музейних закладів, головними завданнями якого були надбання, збереження та популяризація пам’яток старовини українського народу. Це відобразилося на багатстві, різноплановості, цінності й унікальності колекцій пам’яток, які почали формувати з перших днів існування Музею.

Формування колекції писанок в Музеї НТШ

Створення колекції писанок в Музеї НТШ розпочалося на початку ХХ століття. У 1907 році оригінальну добірку — понад 300 писанок з Волині – Музей отримав у подарунок від «добродія Львовича» (саме під таким іменем записано цього дарувальника в інвентарній книзі Музею, на жаль, повнішої інформації про нього немає). У цій добірці – фахово зібрані писанки різного призначення (дарунки дівчат хлопцям, родичам, для поминання померлих, а також такі, що використовувалися в аграрній магії) [6].

У 1911 році перед Великоднем Музей НТШ оприлюднив у пресі відозву до української громадськості із закликом збирати та надсилати до нього писанки [7, с. 25, 28–31]. Це звернення мало значний успіх — до кінця серпня музей отримав 814 писанок із різних територій Галичини (майже всі були подаровані) [8, с. 21–22].

Такі відозви Етнографічна комісія публікувала й раніше, й у наступні роки. У них докладно вказувалося, які відомості треба подавати, надсилаючи писанку до музею, як її правильно пакувати. Йшлося, зокрема, про те, що потрібно вказувати час розпису писанки, назви орнаменту та його елементів, особливості використання писанки під час свят тощо [8, с. 21–22]. Отримана інформація була потрібна для того, щоб дослідники могли зв’язати ці пам’ятки із цілим соціально‑культурним контекстом їхнього побутування, осмислюючи музейні артефакти як органічну частину, елемент народної культури [1, с. 63].

Упродовж 1909–1920 рр. до Музею надійшли цінні колекції від відомих українських вчених: Івана Крип’якевича (1886–1967), Осипа Роздольського (1872–1945), Володимира Шухевича (1849–1915), Ярослава Пастернака (1892–1969). Серед найпомітніших надходжень — збірки з територій Галичини, які у 1909 р. подарували Осип Роздольський (191 од.) [9, с. 43] та у 1913 р. Іван Крип’якевич (281 од.) [10].

Важливо зазначити, що на відозви НТШ про необхідність збирання писанок охоче відгукувалась сільська інтелігенція, зокрема, вчителі й священники, а також митці, студенти і викладачі гімназій, що збирали і передавали писанки зі своїх місцевостей. Про це свідчать записи в інвентарних книгах музею НТШ. Зокрема, 1912 року збірку гуцульських писанок з Косова (149 од.) передав художник Сороковський [11, с. 34].

Оцінюючи стан музейної збірки НТШ на кінець 1912 року, «аплікат» [12] Музею Олекса Назаріїв підкреслив цінність колекції писанок, якою Музей особливо пишається [1, с. 64, 65].

Перед Великоднем 1913 року Музей оприлюднив в українській пресі чергову відозву у справі збирання писанок (її надрукували газети «Вперед», «Свобода», «Руслан», «Громадський голос» та інші).

Цього року Музей особливо збагатився писанками — надійшло 624 од. [13, с. 21]. Зокрема, у дарунок від Віталія Нагорного Музей отримав 18 писанок 1912–1913 рр. з Київщини [14]. Фактично ця колекція – єдина у фонді з Центральної України з початку ХХ століття.

Охоче відгукувалися на відозви Музею священники, студенти, інженери. Відомо, що отець Лев Сілінський подарував писанки з Радехівського, Бродівського та Борщівського повітів, отець Іван Охримович — писанки та дряпанки (шкрябанки) з Богородчанського повіту, отець Б. ґоцький і студент права Іван Гинилевич — писанки із Ярославського повіту. Інженер Андрій Корнелля подарував збірку писанок з Старого Милятина, Радехівщини, Буковини і Ярославського повіту, художник Олекса Майданюк — з Лемківщини, Кость Котис — з Рави‑Руської, Старого Самбора, Городка, Турки. Українська школа в Чернівцях подарувала Музею 36 писанок. Станом на серпень 1913 р. у колекції налічувалося 2732 писанки з Галичини, а також з Волині й Буковини [15, с. 18].

Підсумовуючи роботу Музею за 1913 рік, археолог, мистецтвознавець та співробітник Музею НТШ Володимир Гребеняк (1892–1915) зазначив: «Етнографічний відділ має змогу також повеличатися декількома свого роду цінностями. Колекції килимів, вишиванок, кераміки, скла, писанок дуже чисельні і ріжнорідні, вони є одинокими на галицькій Україні (…) На серці цілої суспільности повинно лежати бажання збагачувати Національний музей памятниками давньої штуки, а Музей Товариства Шевченка остатками передісторичної культури українських земель по сей і по той бік кордону та предметами сільського побуту нашого народа…» [16, с. 48].

Значний внесок у формування колекції писанок Музею НТШ зробили народні вчителі. Завдяки їхнім зусиллям музейні збірки поповнювалися найкращими типовими зразками народного побуту і мистецтва. Зокрема, активними збирачами писанок були вчителі з Гуцульщини Богдан Заклинський та Михайло Кузьмак. У листі до І. Козаківського Б. Заклинський писав: «Вчительство, перебуваючи стало на селі, потрафить зібрати чи вишивки, писанки, чи зразки народної ноші, чи які вироби домашнього промислу, чи які давні пам’ятки (…). Багато з‑помеж нас се аматори — збирачі і мають у себе чимало усяких річей…» [16, с. 34]. М. Кузьмак лише в 1911 році зібрав та передав до Музею більше 60 писанок із Косівського повіту. Імена цих дарувальників неодноразово зустрічаємо на сторінках інвентарних книг Музею НТШ.

Попри всі труднощі й небезпеки під час Першої Світової війни Музей НТШ поповнювався новими надходженнями. Зокрема, у вдови інженера Червінського за 8 000 корон було закуплено цінну збірку виробів майстрів Гуцульщини (1078 предметів). У колекції був одяг, кераміка, вишивка, килими, писанки, вироби з дерева. Найбільшу групу становила гуцульська кераміка (329 одиниць). Збірка одягу складалася із 270 одиниць. Писанок у колекції налічувалось 215 [3, с. 422].

Впродовж 1928–1929 рр. в Музеї проведено звірку та систематизацію колекції писанок, зібраних за три десятиліття. Цією роботою займалася Ірина Гургула, що згодом стала відомою дослідницею народного мистецтва. У 1929 році вона опублікувала статтю про писанки Східної Галичини й Буковини [17], де описала орнаменти писанок, звернула увагу на спільні візерунки у вишивці.

У 1929 р. в колекції Музею налічувалося вже 4200 писанок, зокрема 3095 з Галичини, 494 з Волині й Холмщини, 203 з Буковини, 14 з Київщини [18, с. 37]. Походження 394 писанок визначити не вдалося [9, с. 4]. З‑поміж них була велика (до 100 одиниць) добірка писанок, які подарував викладач з Сокаля Андрухович [19]. Результатом чергової відозви у справі збирання писанок, опублікованої в 1929 р. в часописі «Діло», було отримано ще 600 писанок з місцевостей, що були мало представлені в музейній колекції (Поділля, Покуття, Холмщина) [18, с. 37]. Серед цих писанок відібрано 30 дублікатів з різних місцевостей і вислано до Харківського етнографічного музею в обмін за передану музеєві глиняну розмальовану баньку та куманець (для горілки) із Полтавщини [16, с. 69].

Отже, за період від кінця 1920‑х до кінця 1930‑х рр. збірка писанок у Музеї НТШ значно збільшилася: за 1930–1936 рр. надійшло 1019 писанок (1930 р. — 201 писанка, 1931 р. — 367, 1932 р. — 54, 1933 р. — 57, 1934 р. — 106, 1935 р. — 40, 1936 р. — 194) [20].

Записи в інвентарних книгах свідчать про те, що багато писанок надійшло у 1931 році. Важливо відзначити, що того року дарувальниками були відомі науковці Богдан Барвінський, Іван Крип’якевич, Юрій Полянський, Володимир Шухевич. Зокрема, Богдан Барвінський подарував 36 писанок, виготовлених 1890 року у селі Москалівка біля Косова та у селі Тишківці Городенківського повіту [21].

Досліджуючи колекції писанок у тогочасних музеях (Музей НТШ, «Бойківщина» у Самборі, «Верховина» у Стрию), етнолог та історик Михайло Скорик у 30‑х рр. ХХ ст. опублікував свою працю «Бойківські писанки» [22].

Добирали речові пам’ятки до Музею під час наукових етнографічних експедицій. У листопаді 1937 р. Р. Гарасимчук за дорученням Музею НТШ їздив в етнографічну експедицію на Любачівщину, за підсумками якої збагатив й колекцію писанок (16 од.). Загалом цього року колекція поповнилася 140 пам’ятками. Зокрема, Остап Селянський, лікар з Кутів, подарував Музею 34 писанки з долини Черемошу.

1938 рік виявився успішнішим у поповненні колекції писанок, ніж попередній. Цього року до музею надійшло 276 писанок. Зокрема, магістр Калістрат Добрянський зібрав і передав до Музею 45 писанок з Бойківщини і Волині. Також цього року писанки дарували Р. Гарасимчук, О. Дучімінська.

Докладну інформацію про надходження пам’яток до Музею НТШ містять інвентарні книги [20]. Зроблені у них записи дають змогу простежити розвиток музейної збірки.

Зі збірки Музею НТШ беруть свій початок значні частини збірок багатьох сучасних львівських музеїв: Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького, Львівського історичного музею, Державного природознавчого музею НАН України та інших [1, с. 4].

Експозиційна діяльність Музею НТШ

Для засновників Музею НТШ створення експозиції, яка є основою культурно‑освітньої роботи, належало до переліку обов’язкових завдань. Однак його вирішення стало можливим не одразу [1, с. 71]. Музей НТШ було відкрито для відвідувачів лише в 1910 р. Етнографічна експозиція займала 2 зали [3, с. 425]. Однак музейна збірка стрімко збільшувалася, тому місця для експозиції та зберігання пам’яток з часом стало не вистачати.

У 1912 р. НТШ придбало будинок на вул. Чарнецького, 24 (зараз це вул. Винниченка). П’ять просторих залів у ньому було виділено для експозиції Музею. Власне, у третій залі з‑поміж різних етнографічних пам’яток було виставлено колекцію писанок.

Після Першої Світової війни експозиція Музею НТШ відкрилась для відвідувачів 31 жовтня 1920 р. Її було розміщено у восьми кімнатах. Експозиція Музею виявилася такою ж різноманітною, як і його збірка. Її творці керувалися бажанням показати гостям музею найцікавіші та найпривабливіші речі. Оглянути писанки відвідувачі мали можливість у п’ятому залі, де також експонувалися зразки церковного мистецтва, портрети гетьманів та нумізматична колекція.

Формування колекції писанок після 1939 р.

Після совєтської окупації в 1939 р. Наукове товариство імені Шевченка було ліквідовано, більшу частину пам’яток етнографічної збірки музею передано до створеного Львівського державного етнографічного музею (ЛДЕМ). Серед них — 3610 писанок.

У 1940 році до ЛДЕМ увійшли етнографічні збірки з Міського промислового музею, музею імені Дідушицьких та інші приватні збірки Львова, які були націоналізовані. Зокрема, з Міського промислового музею було передано більше 120 писанок 1905–1930 років з Поділля, Волині, Гуцульщини, Покуття, Буковини, а також кілька писанок з Чехії та Словаччини. Основою етнографічної збірки цього музею була етнографічна колекція дослідника мистецтва Олександра Прусевича (1878–1944), яку він подарував Львову в 1933 р. [16, с. 52].

Великою була збірка писанок з музею імені Дідушицьких, яка містила багаті колекції з етнографії західних теренів України [23, с. 520]. У 1941 році до ЛДЕМ було передано близько 3800 писанок [24].

У 1951 р. шляхом об’єднання Державного етнографічного музею та Міського промислового музею було створено Музей етнографії та художнього промислу (МЕХП) [25].

На сьогодні колекція писанок Музею НТШ, колекції інших музеїв і приватних збірок, зібраних у І половині ХХ століття, є унікальними складовими фондової групи «Писанка» МЕХП Інституту народознавства НАН України, що є важливою джерельною базою наукових досліджень. Колекція писанок музею налічує близько 13 тис. пам’яток і є однією найбільшою й найповнішою з музейною колекцією в Україні.

 

Джерела та коментарі

1. Кушнір В. Музей Наукового товариства ім. Шевченка. (1892–1940 рр.). Львів: Інститут народознавства НАН України, 2021. 192 с.
2. Статут Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Кн. 4. Львів, 1898. С. 5–12.
3. Гонтар Т. Етнографічні колекції Музею НТШ. З історії Наукового товариства імені Т. Шевченка. Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т. ССХХІІ. Праці секції етнографії та фольклористики. Львів, 1992. С. 417–427.
4. Гембарович М.Т., Гургула І.В., Івасюта М.К. З історії Українського державного музею етнографії та художнього промислу АН УРСР. Матеріали з етнографії та мистецтвознавства. Київ, 1959.
5. Велика Україна — назва східної та центральної України, що були під владою Російської імперії та СРСР — на противагу заходу України, що перебував під Австро‑Угорщиною або Польщею. (Верменич Я. В. Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина, Придніпров’я, Подніпров’я Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ: Наукова думка, 2010. Т. 7: Мл — О. С. 156.
6. Інвентарна книга Музею НТШ №  ІІ, № № 2478–2794.
7. Справозданє за місяці: січень — цвітень. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1913. Ч. 54. Вип. ІІ.
8. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1910. Ч. 47.
9. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1909. Ч. 39.
10. Інвентарна книга Музею НТШ №  ІІ.
11. Справозданє з музея за час від 1 жовтня до 31 грудня 1912  р. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1912. Ч. 52.
12. Аплікатом називали дослідника, колекціонера, громадського діяча, окрему особу або організацію, що подає аплікацію (заявку) на внесення або передачу матеріалів, об’єктів або документів до музею.
13. Справозданє з музея місяці май — серпень 1913. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1913. Ч. 55.
14. Інвентарна книга Музею НТШ №  ІІ, № № 2795–2812.
15. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1913. Ч. 55.
16. Івашків Г. Основні етапи формування збірки народної кераміки в Музеї етнографії та художнього промислу. Український Керамологічний Журнал. 2003. №  2–4. С. 44–59.
17. Гургула І. Писанки східньої Галичини й Буковини в збірці Національного Музею у Львові. Матеріали до етнології й антропології. Львів, 1929. Т. 21–22. Ч. 1. С. 131–152.
18. Хроніка Наукового товариства імени Шевченка. Львів, 1930. Ч. 69–70.
19. Інвентарна книга Музею НТШ №  ІІІ, № № 18107–18201.
20. Інвентарні книги Музею НТШ. № № ІІ–ХІ.
21. Інвентарна книга Музею НТШ №  V, № № 20386–22111.
22. Скорик М. Бойківські писанки. Літопис Бойківщини. 1934. С. 20–28.
23. Енциклопедія українознавства: в 11 тт. / гол. ред. В. Кубійович. Т. 2. Наукове товариство імені Т. Шевченка у Львові. Перевидання в Україні. Львів. 1993.
24. Інвентарна книга Музею НТШ. №  12, с. 194–195. (Хоча НТШ на той час вже було ліквідовано, записи в інвентарній книзі НТШ №  ХІІ ще продовжували вести у 1939–1941 рр.).
25. Музей засновано як «Український державний музей етнографії та художнього промислу Академії наук УРСР», сучасна назва — з 1992 р.